лелека місто Дубровиця лелека
Головна сторінкановинидовідкагерб містаоб'явиФото-відео альбомконтакти
 
 

Історія м. Дубровиця та Дубровицького району.
Географічне положення. Природно-заповідний фонд. Історичні постаті. Рід Гольшанських.

прапор Дубровиці Прапор Дубровицького району
Прапор міста Прапор району
герб Дубровиці герб Дубровицького району
Герб міста Герб району

 

Історія

Дубровиця... Не треба бути спеціалістом з топонімії, щоб здогадатись, чому далекі предки так назвали своє поселення. Мабуть тому, що тут, у цій тихій місцині над Горинню шуміли великі діброви, шумлять вони й досі.

Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростені (тепер м.Коростень Житомирської області). В Х Іст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства (за даними перша писемна згадка датується 1005 р.) А в Іпатіївському літописі 1183 р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича над половецьким ханом Кобяком.

У 1240 р. під час монголо-татарської навали Дубровицю було зруйновано. З другої половини XIV ст. місто належало Литві, пізніше - Польщі. Польські магнати закріпачували й нещадно експлуатували селян, насильно насаджували католицизм, ополячували місцеве населення.

Важливою віхою в історії Дубровиці стало возз'єднання наприкінці XVIII ст. Правобережної України з Росією. Набули розвитку промисли, ремесла, торгівля. У 1795 р. Дубровиця стала волосним центром Дубровицького округу Волинського намісництва. Проте з-поміж інших поліських поселень містечко нічим особливим не вирізнялося. Тут протікало спокійне життя.

З лютого 1918 р. Дубровицю окупували австро-німецькі загарбники. Опираючись на багнети окупантів, поміщики, що повернулися у свої володіння, влаштовували масові репресії. У відповідь повсталі селяни напали на замок графів Плятерів - міцну фортецю з товстими кам'яними мурами й бійницями (на місці маєтку графа Плятера, який мав назву "Воробино", сьогодні велике медичне містечко з поліклінікою, стаціонаром, сучасними лабораторіями і спеціалізованими кабінетами). За Ризьким мирним договором в 1921 році Дубровиця відійшла до Польщі, а в 1939 році, в складі Західної України, возз’єднана з УРСР. Боротьба армії Директорії з більшовиками під час якої місто кілька разів переходило з рук в руки, мала для міста негативні наслідки. Місто пригальмувало у своєму розвитку. Польська окупація застала Дубровицю, яка скоріше нагадувала село, аніж містечко. Фактично з 1920 по 1939 рік Дубровиця перебувала у складі Польщі, а у 1939 р. на зміну польському пануванню приходить суцільна колективізація, в результаті якої націоналізовано і розподілено землю. Почалися перетворення в усіх сферах життя, які, на жаль, супроводжувались масовими репресіями з боку влади. Були вивезені до Сибіру сотні і тисячі сімей. Зазнавав знущань і насильництва священник церкви Різдва Богородиці Леонід Гордасевич, якого одинаково переслідували поляки, комуністи і німецькі фашисти за незламне служіння Україні і українцям. Припинила на деякий час радянізацію Дубровиччини Велика Вітчизняна війна.

На початку війни 1941-1945р.р. Дубровиця – один із центрів партизанського руху на Волині проти німецьких окупантів. 1 липня 1941 року фашисти окупували Дубровицю. Настали чорні дні фашистської неволі. Під час окупації в місті діяли підпільні групи ОУН-УПА та червоних партизанів. В ніч на 10 січня 1944 року частини 397 –стрілецької дивізії І Українського фронту спільно з партизанським з’єднанням під командуванням В.А.Бегми визволили Дубровицю від німецько-фашистських загарбників. Є в Дубровиці парк ветеранів, який посадили колишні воїни-визволителі міста разом з жителями м.Дубровиці.

Одразу після визволення почалася розбудова міста. Згодом запрацювали промислова артіль, МТС, ліспромхоз, хімлісгосп. Методом народної будови зведено 412-метровий дерев'яний міст через р. Горинь, який був одним з найбільших дерев'яних мостів України.

У 50-60 рр. в Дубровиці збудовано і стали до ладу завод первинної обробки льону, лісгосп, ліспромгосп, хімлісгосп об'єднані у велике підприємство Дубровицький лісгоспзаг. Місто розбудовувалось. Та до цього всього долучилася Чорнобильська трагедія, яка поставила перед поліщуками проблему фізичного виживання. У 1988 р. у місті була створена група «Екологія», яка добивалася проведення досліджень на забруднення радіацією і надання населенню захисту, а також відповідних пільг.

30 липня 1997 року Дубровицька міська рада своїм рішенням затвердила сучасний герб і прапор Дубровиці (автори проектів - Ю. Терлецький і А. Гречило). Герб: у синьому полі щита - золотий якір, у срібній главі - сім зелених дубових листків і два золоті жолуді з чорними шапочками; щит увінчує срібна міська корона. Прапор: квадратне полотнище, на синьому тлі якого жовтий якір, на білій верхній горизонтальній смузі (шириною в 3/10 сторони прапора) - сім зелених дубових листків і два жовті жолуді з коричневими шапочками. У гербі використано елемент міського знака XVIII ст. (якір), дубове листя та жолуді є номінальними символами й підкреслюють назву міста.

У ХХ ст. у створення літопису міста немалий вклад внесли літератори, журналісти, краєзнавці Сергій Мельничук, Петро Красюк, Василь Попенко, Іван Артемович, Степан Костюк, Олександр Бордаков, Володимир Ящук, Олександр Стрижак, Дмитро Тарасюк, Іван Жук та інші.

 

Географічне положення. Природно-заповідний фонд.

Дубровиччина - невід'ємна частина Рівненського Полісся - оспівана у народних піснях, звеличена у легендах і переказах, змальована великими майстрами пера і пензля. Тут поєднуються лугові й болотисті ландшафти, трапляються рідкісні представники флори і фауни, деякі з яких занесені до Червоної книги.

Дубровиця (до 1940 року — Домбровиця; пол. Dabrowica, рос. Дубровица) — місто в Україні, центр Дубровицького району Рівненської області. Населення 9 644 мешканці (перепис 2001). Географічні координати: 51°34? пн. ш.; 26°34? сх. д. Відоме з 1005 року. Статус міста з 1957 року.

Територія району виділена в окрему адміністративну одиницю 1939 року. Займає площу – 1.82 тисячних кілометра ((9,1 відсотка від загальної території області) Відстань до Рівного шосейними дорогами 137 км., залізницею – 112 км. Територією району протікають річки Горинь, Случ, Льва та їх притоки. Найбільші – Случ, Горинь. Район розташований на північному заході країни. Межує з Володимирецьким, Зарічнекнським, Рокитнянським, Срненським районами Рівненської області та Республікою Білорусь. По території району проходить державний кордон з Білорусією протяжністю 65 км. Населення становить 49919 жителів.В районі 58 сіл та 1 місто – районний центр з майже десятитисячним населенням. Дубровиця – це місто районного підпорядкування з 1940 року, коли стало центром новоствореного району Рівненській області. З 1959 року до Дубровиці приєднався сусідній Висоцький район.

Місто Дубровиця лежить у межах Поліської низовини. Поверхня - хвиляста алювіальна низовина, поділена річкою Горинню на дві частини. Лівобережжя має горбистий рельєф, горби та пасма заввишки 8-12 метрів чергуються з прилеглими до Волинського пасма вирівняними заболоченими просторами, порушуються соловими формами рельєфу – валами, дюнами заввишки 5 – 8 метрів. Родовища торфу (Дубняки, Коровинське та ін.), глин, бурштину. Містицька в вологій, помірно теплій агрокліматичній зоні. Головна річка – Горинь з притоками Случ, Чаква, Льва. Невеликі природні озера (загальна площа – 339 га) та кілька ставків і водойм (140 га). Серед грунтів переважають дерново-підзолисті піщані ( понад 30% району). Поширені також дернові, оглеєні, торфово-болотні та лучні різновиди. Понад 670 га пісків. Лісами (в основному сосновими) вкрито понад 48% площі району. Основні породи – сосна (71% площі лісів), вільха чорна, береза, дуб, осика, липа, клен, ялина. Поширені різновиди болотної рослинності та лучне різнотрав’я на заплавах річок. У районі розташований Рівненський природний заповідник, який є неповторний за своїми природними умовами, рослинним і тваринним світом, ландшафтами, болотними лісовими масивами, озерами та річками.

У рослинному покриві заповідника переважають болотна рослинність та заболочені ліси, невеликі площі займає прибережно-водна рослинність; суходільні лісові угрупування розташовуються лише на сухих грядах та островах.

Державного значення – заказники: Ландшафтний Почаївський заказник, Лісовий Висоцький заказник, Ботанічний Золотинськи та Озерський заказник, віддлення «Перебродіське» Рівненського природного заповідника. Відділення «Перебродіське» розташоване у Дубровицькому і Рокитнівському районах і займає площу майже 16 тис.га. «Перебродівське» розташоване на середині межиріччя Льва та Ствиги. Це найбільша заболочена територія України. Привертають до себе увагу великі купини осоки, сфагнові мохи, флора досить одноманітна – очерет, осока, верба, зілля лучне, пухирник (комахоїдна рослина). Орхідея, яка занесена до Червоної книги України. На верхових болотах червоніє журавлина, рожевіє верес, зарослі лохини, тут зареєстровано 11 видів сфагнових мохів. У лісах зустрічаються рідкісні плауни – колючий та сплюснутий, серед трав’яного покриву зустрічається орхідея-коручка широколиста, яка теж занесена до Червоної книги. Тут знайдено ще одну «Червонокнижну» рослину – швейхцерію болотну.

Тут мешкають рідкісні і зникаючі види тварин. Саме в «Перебродіському» гніздяться лелека чорний, журавель, сірий пугач, орел- змієїд, орлан – білохвіст, всього десять видів птахів, що занесені до Червоної книги України.

Лісовий загальнодержавний заказник «Висоцький» створено в 1984 році у заплаві Горині. Ділянку вікової заплавної діброви видно здалеку. Дуби розлогі, крислаті не створюють густого ярусу. З рослин у заказнику зустрічаються вербозілля, чистець болотний, вероніка довголиста. З лісових видів зосередилися яглиця, копитняк. На старих дубах гніздяться білі чаплі – окраса поліських ландшафтів. В дуплах дерев знаходить собі притулок пугач – крупна сова, занесена до Червоної книги України. Є калька поселень бобрів ондатри. Заповідна ділянка живе своїм життям. Воно складне і розмаїте і все у ньому взаємопов’язане. Площа 110 га.

В Дубровицькому районі знаходяться комплексні пам’ятки природи:
• Більський дендропарк (Станція Біла Дубровицького району);
• 100 видів рідкісних дерев: кущів, що проростають в умовах Полісся;
• Висоцький дендропарк – 116 рослин;
• Ботанічний заказник «Озерський» 1276 га;
• Ботанічний заказни «Золотинськи» - 3016 га;
• Сварицевицький заказник – 2220 га.

Золотинський заказник – ботанічний заказник державного значення. Перебуває у віданні Висоцького та Дубровицького лісгоспів. Охороняється болотний масив Бабин мох, на якому переважають оліготрофні та мезотрофні угрупування з пригніченою сосною. У трав’яно-чагарниковому покриві поширені багно болотне, андромеда багатолиста, осока пухнато-плода, трапляються росичка круглолиста, а також журавлина дрібноплода, занесена до Червоної книги. На території заказника є ділянка з переважанням у покриві журавлини болотної (один із найпродуктивніших масивів журавлини на Українському Поліссі). Багатий тваринний світ.

Озерський заказник – ботанічний заказник державного значення. Розташований в Дубровицькому районі. Перебуває у віданні Висоцького лісгоспзагу. Являє собою комплекс заболочених лісів і сфагнових боліт з березою та пригніченою сосною. В деревостані є домішка осики та вільхи. Цінні зарості ягідних рослин – журавлини болотної і чорниці. Багатий тваринний світ заказника. Тут водяться лось, свиня дика, козуля, лисиця, білка, заєць, тетерук. Має водоохоронне значення.

Сварицевицький заказник – ботанічний заказник державного значення. Площа – 2220 га. Являє собою частину болотного масиву Морочне-2 з прилеглими ділянками. Наявні рідкісні угрупування з переважанням у трав’яно-чагарниковому покриві хамедафни чашкової, занесеної до Червоної книги України. З рідкісних видів також зростають журавлина дрібноплода і росичка проміжна. Має значення як регулятор водного режиму прилеглої території.

Дубровицький район вважається радіологічно забрудненим районом внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, йому надано «Статус району, який належить до ІІ і ІІІ зон після аварії на Чорнобильській АЕС»

До ІІ-ої зони, тобто зони безумовного обов’язкового відселення належать громадяни, які проживають в селах В.Озера, Шахи, Великий Черемель, Будимля. ІІІ-я зона – зона гарантованого добровільного відселення. До неї належать громадяни, які проживають в усіх інших населених пунктах, включаючи м.Дубровицю.

В даний час рівень гама фону становить в межах норми. Основну роль на сьогодні відіграє внутрішнє опромінення. Значне місце тут займає вміст радіонуклідів у продуктах харчування. Згідно з даними райсанепідемстанції найнебезпечнішими є молоко з індивідуального сектора й «дари» лісів – гриби, ягоди. Тощо.

Щільність забруднення цезієм – 134 та цезієм -137 становить 1 до 15 кюрі на квадратний кілометр. Забруднення атмосферного повітря промисловими підприємствами майже немає. Характеристика грунтів відповідають санітарним нормам.

 

Небесна заступниця поліського краю свята Діва Юліанія
( князівна Гольшанська )

Діва Улянія

У вінок України окремою яскравою стрічкою вплетена історична Волинь і, зокрема, місто Дубровиця. Історичний літопис увічнює славетну князівську родину Гольшанських-Дубровицьких, нащадків литовських удільних князів. Посеред мужніх чоловічих постатей цього іменитого роду ще ясніше виділяються дві жіночі персоналії, що, шили по собі добру згадку. Це княгиня Анастасія Юріївна Заславська, уроджена Гольшанська, та Юліанія Юріївна.

З іменем першої тісно пов'язане здійснення перекладу і переписування «Пересопницького євангелія». Друга персоналія - юна дубровицька князівна Іуліанія(Юліанія) Юріївна Гольшанська, що була упокоєна на території Києво-Печерської лаври. Загалом, Ближні і Дальні печери стали усипальницею для 118 печорських угодників. Оглядаючи ікону «Собору святих преподобних Печерських», помічаємо, що переважна більшість зображених - це іноки монастиря домонгольської й післямонгольської доби. Але серед цієї когорти зустрічаємо декілька представниць жіноцтва. В тому числі й святу діву Юліанію. Яким же був її шлях до сонму святих? Адже почесне звання «святий» багато до чого зобов'язує: слава церкви - це слава її святих.

Діва Юліанія жила в першій половині XVI ст. Її батько, Юрій (Георгій) Гольшанський (Ольшанський) із Дубровиці, був одним із благодійників Києво-Печерської лаври і відомим войовником проти татар. Юліанії судилося недовге життя: вона померла в 16-літньому віці. Але за час свого земного життя молода дівчина виявила високі християнськіі якості, дотримуючись Божих заповідей, осягнула вершину духовної досконалості.

Православна традиція приписує святій Юліанії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо - справи християнської доброчинності. Напевно, плідним було навчання Юліанії у самого премудрого Соломона: «Над усе, що лише .стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя. Відкинь ти від себе лукавство уст, відали ти від себе крутійство губ... Стежку ніг своїх вирівняй, і стануть міцні всі дороги твої; не вступайся ні вправо, ні вліво, - усунь свою ногу від зла!»(Пр.4, 23-27). За всі добрі справи її удостоїли небесного прославлення в нетлінні мощей і дарі чудотворення.

На початку XVII ст. (за архімандрита Елисея Плетенецького) в Києві, поблизу великої соборної Печерської церкви, копали могилу для померлої молодої дівчини і натрапили на труну. До неї була прикріплена срібна дощечка з написами: «Іуліанія, княжна Ольшанская, дочь князя Георгія Ольшанського, преставившаяся девою, в лето от рожденія 16-ое». Коли труну відкрили, то побачили князівну, начебто сплячою. Прекрасним було їі чоло. Вбрана вона була в дорогі шати, а на руках і голові було багато дорогоцінних прикрас. Труну одразу ж перенесли в церкву, але без належного шанування.

За часів архімандрита Петра Могили була підготовлена нова рака для мощей святої через те, що вона уві сні з'явилася архімандриту іі дорікала його за недостатню пошану до себе. Саме тоді на її гробниці був зроблений напис: «По воле Творця неба й земли живет во всея лета Юлиания, помощница й великая в Небе заступница. Здесь кости - врачевство против всех страданий... Райския селения собой украшаешь, Юлиания, как цветок прекрасний...».

Збереглася оповідь про незвичайний випадок, який трапився з мощами святої діви. Одного разу прийшов до Печерської церкви під виглядом істинно віруючого зловмисник. Він начебто збирався відвідати святі місця і вклонитися мощам святих угодників Печерських. У церкві він попросив дозволу вклонитися мощам св. Юліанії, тобто відкрити раку з її мощами, його прохання задовольнили, він припав до її руки. Та коли вийшов із храму, то закричав страшним диким голосом і впав мертвий. Коли ж оглянули його тіло, з'ясувалося, що він зняв перстень з пальця руки князівни, за що й був покараний. Із того часу православна церква стала прославляти Юліанію.

Мощі Юліанії чекала лиха доля: вони частково згоріли 1718р. під час пожежі в лаврі. Рештки їх були покладені в раку і поставлені в Антонієвих печерах. Православна церква так прославляє святу діву: «...Привожу к Тебе, Всещедрьій, Іуліанію, свечу, постоянно светлую, владеющую обилием елея; ея молитвами сохрани нас от всякого зла».

Частка святих мощей знаходиться нині у Свято-Миколаївському храмі м. Дубровиця, де мешкала свята. Багато люду збирається тут на відправи в дні особливої пам'яті Юліанії - 6 (19) липня, а також у дні загальної пам'яті Волинських святих 10 (23) жовтня, 25 травня (7 червня) і 20 червня (3 липня). Такі богослужіння - це єднання минулого із сьогоденням. Віруючі отримують духовне і душевне підкріплення, так необхідне в нашому неспокійному і несталому світі, тому що мають добру заступницю за весь народ, особливо за Поліський край.

 

Дубровиця-Пересопниця : роль княгині Анастасії-Парасковії Гольшанської-Дубровицької у створенні "Пересопницького Євангілія"

Друга половина XVI ст. в історії України характеризується глибокими структурними зрушеннями у соціально-економічній, політичній, культурній та духовній сферах суспільства. На наших землях проходив активний процес формування самосвідомості українського народу як на побутовому, так і на ідеологічному рівнях. Це і етнічне усвідомлення, і боротьба за національні права та культурні традиції, за офіційне визнання української мови, за чистоту релігійних православних канонів, за утворення національно-державних інститутів. Тоді нарівні з чоловіками носіями української культури, її оборонцями були і жінки. Вони активізували інтелектуальну діяльність суспільства, сприяли створенню належних умов для поширення освіти, наукових знань, налагодження книговидання, дбали про укорінення нових гуманістичних ідей. Серед інтелектуальної еліти того періоду особливе місце належить нашій славній дубровичанці АнастасіІ-Парасковії Юріївні Гольшанській, дружині князя Кузьми Івановича Заславського. Це їх стараннями і коштом з'явилася на світ українська першокнига «Пересопницьке євангеліє», писане живою українсьою мовою. Книгиня Гольшанська-Заславська зуміла реалізувати найголовнішу ідею свого часу - перекласти Святе письмо на живу народну мову, запровадити її уживання при богослужіннях.

А чи мріялося нашій славетній землячці та її однодумцям у далекому 1561р., що через 440 літ саме на «Пересопницькому євангелії», ідейним творцем якого була, будуть складати присягу на вірність своєму народові Президенти України уже незалежної і самостійної держави з 1991р.?

У той час українські землі входили до складу Речі Посполитої, а тому православ'я стає прапором у боротьбі із засиллям польської мови і культури. А визнати себе православним означало бути українцем. У Європі всі народи, що сповідували католицизм, молилися латинню, а не рідною мовою, а в православних країнах творили молитви так званим «церковнослов'янським язичієм».

Що ж до України, то тут спілкувалися українською мовою, а молитися в церквах мусили церковнослов'янською. Отож, свідомі діячіі почали докладати зусиль для перекладу богослужебних книг на рідну мову, щоб відродити і утвердити національний поступ і життя. Церква виступала найзрозумілішим знаковим символом українства. Таким чином, поява перекладу євангелія живою українською мовою означала розширення її функціональних можливостей, засвідчувала самоусвідомлення та ідентифікацію народу. Щоб християнський люд ліпше розумів Святе письмо та говорив з Богом рідною мовою, в червні 1556р. княгиня Анастасія береться за втілення в життя давно задуманої із чоловіком справи.

15 серпня 1556р. у с.Двірець неподалік містечка Заслава (зараз Ізяслав Хмельницької області) почало перекладатися євангеліє. Для цієї роботи були запрошені архімандрит Пересопницького монастиря біля Клеваня Григорій і переписувач Михайло Вагилевич із Санока (зараз Польща). Своїми знаннями і уміннями вони чудово доповнювали один одного. Архімандрит був високоосвіченою людиною, володів кількома мовами - українською, польською, чеською, латинською і, можливо, грецькою і німецькою. Не поступався йому і Михайло, який не тільки переписував, а й складає приписи і післямови до кожної з чотирьох частин рукопису На пергаментних аркушах у живописних мініатюрах зображені святі, але немає портретів княгині та її мужа.

29 серпня 1561 р. роботу над рукописом було завершено, Вона тривала аж п'ять років. Перед нашою славетною княгинею лежала монументальна рукописна книга, оправлена двома дубовими дошками, покритими зеленим оксамитом, на 964 пергаментних сторінках.

Цей справжній людський і творчий подвиг не згубився у століттях. Він і сьогодні загартовує силу і дух патріотів - українців.

 

Князі Гольшанські - епоха в історії Дубровиці.

Династія князів Гольшанських бере свій початок з давнього родуДовспрунгів. За однією з древніх литовських легенд, такий собіі Палемон зі своїм оточенням приблизно в першій чверті X ст. приплив до усті Німана, а потім до річок Дубіса і Юра. Тут вони поселилися і назвали цю землю Жемантією (низька земля). Серед цього оточення названо кілька родів, але нам цікавий серед них лише рід Довспрунгів. Саме ці два роди, Палемони і Довспрунги, є найдревнішими литовськими родами.

Представники правлячих династій були, як правило, вихідцями з них. Міндовг (1203-1263), який почав об'єднання литовських племен, і є однією з яскравих персоналій історії Литовської держави, був із роду Палемонів. А перед тим титули князів Литовських і Жемантійських мали представники роду Довспрунгів. На кінець XIII ст. вони знов утримують титул князів Литовських і Жемантійських. Приблизно в цей час проходить поділ Довспрунгів на три нові роди, серед яких - Гольшанські (від родоначальника на ім'я Гольша (Хольша), який заснував місто, в якому осів, назвавши його на свою честь - Гольшани, а сам став величатися - Гольшанським.

Нам мало відомо про самого Гольшу та його сина Міндовга. Більше відомостей маємо про його внука Ольгимунта (Бориса) та нащадків. Ольгимунт був намісником Київським у 20-х рр. XIV ст., його син Іван (Міндовг) в останій декаді. Стосовно останього є розрізнені дати намісництва і смерті. Н.Яковенко датує намісництво Івана 1396-1397 рр., а смерть - 1401р. Л.Войтович датує намісництво 1397-1399 рр., а смерть - 1399р. І факт, що представники роду Гольшанських є намісниками Київськими не випадковість, а закономірність,В останній третині XIII ст. Великим князем Литовським був Наримунт, брат Гольші, а після його смерті керує брат Тройден. Але під час усобиці між ними Тройдена було підступно вбито. Його син Римонт (Римунд), який на той час був вже ченцем і охрещений на православне ім'я Лавр, помстився за батька. Проте, будучи ченцем, він не міг стати Великим князем і замість себе садовить за княжий стіл маршалка свого батька Вітеня, незважаючи на те, що мав братів, які мали більше прав на цей престол.

Літописець, описуючи ці події, вклав у вуста Лавра такі слова: «...Я зрікаюся цього світу, одягаю на себе чорну рясу і государем бути не хочу; візьміть собі государем, кого забажаєте, але моя вам порада. Хоч у мене є брати, Гольші син Міндовг та Гедрів син Гінвіла, але вони ще маліі і не можуть князювати. Мій дядько Наримунт, коли посів на великокняжому троні, то герб свій Кітовраса лишив братії своїй, а собі зробив герб - чоловіка з мечем. А той герб означає дорослого государя, який може захистити свої землі мечем, а тому виберіть собі государя дорослого, хто міг би захистити державу Велике князівство Литовське». Далі літописець описав події так: «І бачучи Вітеня, мужа мудрого і гідного, який був з роду і з покоління Колюмнів (герб Колюмни належав Палемонам, нащадкам того самого Палемона, що за легендою поклав початок освоєнню поліських земель взяли його до себе князювати...».

Із огляду на вище описані події стає зрозумілим привілейоване становище князів Гольшанських у Великому князівстві Литовському, які через спільне походження з Гедиміновичами і давнє виникнення роду, отримали статус «княжат головних», а не за якісь вислуги чи фінансово-економічну вагу в державі, як, скажімо, князі Острозькі, Чарторийські,, Четвертинські тощо.

Отже, рід князів Гольшанських-Дубровицьких належав до так званих «княжат головних». За характеристикою цей стан шляхти наділявся різними владними правами і привілеями. Головним елементом княжого права Гольшанських-Дубровицьких було суверенне землеволодіння, на території якого князь-власник користувався правами уставодавства, тобто оголошення власних розпоряджень, надання жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель під окресленими умовами служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, а також правом суду над підданими до смертної кари включно.

До суверенних прав Гольшанських-Дубровицьких належало також право особистої підсудності виключно Великому князю Литовському, а не місцевим органам влади (старост, маршалків тощо). За ними була закріплена участь у великокнязівській раді не за особисті заслуги чи внаслідок перебування на певних державних посадах, а лише «за звичаєм стародавнього і старожитнього дому свого».

До особливих прав князів, як й інших «княжат головних», належало право виставляти своє військо не у складі загального повітового ополчення, а під своїм власним гербом. Також їм належав ряд особистих привілеїв, зокрема, право на персональні листи-повідомлення від імені Великого князя про початок військових дій, а не через повітового хорун-жого право на персональні листи-повідомлення про скликання сейму; право використовувати для печаток на своїх листах не зелений, як решта шляхти (крім «княжат головних»), а червоний, королівський, віск.

Із Іваном Ольгимунтовичем пов'язується перехід Дубровиці до Гольшанських. Ймовірніше всього, місто було надане в уділ князям Гольшанським десь між 1398-1401 рр. Із 1398р. князь Вітовт проголошується королем Литовським і Руським, він і передав Дубровицю Івану (Міндовгу) Гольшанському. Пожалування земель, окрім Дубровиціі він отримав ще на території Білорусі, невипадкове, бо князь був прибічником великого князя Вітовта у політичних справах, перебуваючи у родинних стосунках. Із того часу Гольшанські надійно осіли в Дубровиці. Окрім того, що Іван був прибічником Вітовта, він займав у князівстві Литовському високі посади. Був першим воєводою князівства в Києві (1396), намісником Київським (1397-1399), виконував особисті доручення Вітовта, зокрема їздив із посольством у Новгород (1387) і в Москву (1390) з Софією, дочкою Вітовта, майбутньою дружиною Великого князя Московського Василя. Гольшанський був одружений з дочкою Смоленського князя Святослава - Агрипиною, яка народила п'ятеро дітей - Андрія, Семена, Олександра, Михайла, Уляну і всі вони називалися Гольшанськими і тримали у своєму володінні Дубровицю. Продовжив рід Гольшанських-Дубровицьких Семен Іванович, який лишив після себе семеро дітей, шестеро синів, проте продовжити рід вдалося лише одному - Юрію (1405-1458), який, окрім Дубровиці, мав у своєму володінні Степань, Житін (Білорусь), Свиряни, Гольшани, Глуськ, Романове, Степаньків (Литва). Знаний як один з організаторів обрання у 1440р. в князівстві Литовському Казиміра Ягеллончика (його кузина Софія Андріївна була дружиною польського короля Ягайла - батька Казиміра), проте після посилення тенденції звернення Казимірових поглядів у сторону Польщі перейшов до опозиції.

Після смерті Юрія з-поміж чотирьох його синів (Іван, Олександр, Василь і Юрій) лише двоє продовжили рід – Іван та Олександр. На дітях останнього одна з гілок Гольшанських Юрійовичів закінчується.. Продовжувачем роду стає Іван Юрійович, який починає називатися Дубровицьким. Те, що містечко віддається старшому з синів, наводить на роздуми про його значимість у системі уділів князів Гольшанських. Із тих пір в прізвищах князів на перше місце виходить Дубровицький, а за ним Гольшанський.

Іван першим почав називатися Дубровицьким, а за ним і його діти.. Помирає він у 1481р.: був страчений після розкриття змови проти Великого князя Литовського Казиміра (в пізнішому часі короля Польського), бо разом із князями Бєльськими прагнув відокремити східні землі Великого князівства Литовського і перейти з ними у підданство до Великого князя Московського Івана III. Тут перехід під владу Москви слід розуміти як прагнення зберегти православну культуру, як супротив подальшої полрнізації.

Це не перший випадок активної участі князів із роду Гольшанських у державних справах. Ще дід Івана Михайло Іванович (намісник Київський) був прибічником незалежності Великого князівства Литовського від Польщі. Будучи воєводою у князя Литовського Свидригайла в 1433р., розгромив війська Сигізмунда, теж князя Литовського, але ставленика Польщі. Брат Михайла - Семен Іванович Гольшанський (намісник Новогрудський) брав участь у підготовці замаху на Свидригайла в Ошм'янах (1432), після розкриття якого був утоплений в Західній Двині, у Вітебську. Після себе Іван Дубровицький залишив сина Юрія (1475-1536) та дочку Василину, в 1508-1510 рр. Юрій був воєводою Київським. Отримавши у володіння від батька окрім Дубровиціі і Глуськ, назвався Глуським-Дубровицьким, збудував там замок. Він був двічі одружений і мав 12 дітей, з них 5 хлопців. Проте жоден з них не залишив після себе сина.

Старший син Юрія називався Іван (Януш). Він був воєводою Київським (1542) і Троцьким (1530). У 1530р. разом з Киівським воєводою Андрієм Немиричем розгромив татар на Голтві і Полозір'ї. Після його смерті Дубровиця перейшла в нероздільну власність до його сестер.

Визначаючи місце роду князів Гольшанських в історії міста, неможливо перебільшити їхню роль. Адже на момент, коли вони стають власниками, місто мало статус «державного», яким управляли намісники. З приходом їх відповідно змінюється і статус міста, воно набуває приватновласницького характеру, ставши згодом їх центром.

Підтвердженням економічного рейтингу міста служить довготривалий процес за право власності між сестрою Івана (Януша) Марією Гольшанською та її третім чоловіком Андрієм Курбським, який мав значні уділи у Ковельському повіті.

 

 

Костел Іоана ХрестителяВеличавими свідками минулого Дубровиці є два храми - костел Іоана Хрестителя (1695-1702) і церква Різдва Богородиці (1861). Із проголошенням незалежності України обидва храми були відреставровані. Дубровиця за цей час помітно розквітла, погарнішала. У місті розвиваються традиційні для цієї місцевості лісопереробна та комбікормова галузі. На найсучаснішому обладнанні працює потужний лісопереробний комплекс Дубровицького держлісгоспу, відкрито лінії з виробництва макаронних виробів та розливу води, монтується нова технологічна лінія м'ясопереробки ТОВ „Полісся-продукт", налагоджено виробництво з випуску зварювальних металів за найсучаснішою технологією відомого Київського інституту електрозварювання ім. Є. Патона на ДП "Іскра". Випускає пряжу ДП "Поліссятекстиль", здійснюється видобуток поліського бурштину, який за якісними характеристиками високо цінується не тільки в Україні, а й за кордоном.

Люблять своє місто дубровичани, дбають про його красу й благоустрій. З дня на день райцентр росте й впорядковується. Недаремно кажуть, що Дубровиччина - край зелених дібров, голубих озер і річок, сонячно-золотавого бурштину, працьовитих і щедрих людей, співучого пісенного Полісся і барвистого фольклору. Це земля вишивальниць, гончарів і різьбярів. Вона виховала і виростила народного артиста України Євгена Кухарця, відомих поетес Галину Гордасевич, Лідію Шевело, видатного скульптора Теодозію Гориж, знатного байкаря, гумориста Петра Красюка, поета і краєзнавця Василя Попенка, художника Михайла Конончука, фольклориста і композитора Петра Степанка, заслуженого майстра народної творчості Уляну Кот. Шанують дубровичани лауреата Нобелівської премії, відомого фізика Георгія Харпака, який народився у цьому краї, а нині проживає у Франції.

На території району встановлено 30 пам'ятників героям Великої Вітчизняної війни. Цікавим для істориків, археологів є те, що на території району є поселення доби бронзи (м. Дубровиця, с. Бережниця, с. Залужжя, с. Рудня), стоянки фінального палеоліту (с. Рудня).

На території Дубровицького району знаходяться два музеї: Народний музей історії села Висоцьк та краєзнавчий музей м. Дубровиця.

Експозиція Дубровицького краєзнавчого музею складається з трьох основних розділів: природа та експозиція району; край yXI-XIVcт.; край у XX ст. Перший розділ містить загальні відомості про район, історію природно-краєзнавчих досліджень, відомості про геологічну будову, природно-заповідні фонди краю, корисні копалини тощо. Другий розділ розповідає про археологічні знахідки на території Дубровицького району історію періоду Литовсько-Польського панування аж до XX ст. У третьому розділі охоплено події історії XX ст.

Народний музей історії села Висоцьк складається з трьох експозиційних підрозділів і налічує 2500 музейних експонатів. Цікавими є знахідки археологічних досліджень академіка І.Свєшнікова (1961 p.), що розповідають про життя людини в IV ст. до н.е. на території Висоцька. Це кремнієві наконечники для стріл і списів, шкребки, ножовидні пластинки, фрагменти кам'яного молотка, гончарного посуду, світлини жіночих прикрас і монетних гривень, знайдених на древньоруському городищі IX-ХІІІ ст., яке знаходиться у східній частині Висоцька. Матеріали музею також розповідають про визначних діячів освіти, науки, релігії, імена яких були пов'язані з Висоцьком. Музей зберігає письмові матеріали, починаючи з 1709 р. Це книги реєстрації шлюбу, сповідні, церковні та світські книги.

Привабливим для туристів є відвідання цього гостинного краю в час релігійних свят. Адже тут панують давні традиції українського народу велично вшановувати Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, інших християнських святих. Особливо урочисто святкують Різдво, Великдень, свято Покрови Богородиці, свято Преображення Господнього.

Гостинні дубровичани радо пропонують гостям містечка вишукані страви національної кухні. Найпопулярніші у цій місцевості пшоняний куліш, деруни по-селянськи, вареники з сиром, квасоля по-домашньому, млинці на кислому молоці тощо.

 

Б.: Дубровицький район // Рівненщина туристична: Путівник. – К., 2007.


Дубровицька центральна районна бібліотека


Українська Вікіпедія

 
 
 
 
 
 
 
 

Хмаринка тегівНовини 1про місто Відео 1 Відео 2Відео 3Відео 4Відео 5 Відео 6 Відео 7Відео 8Новини 12 ВідеоФото 1Фото 2Фото 3Новини 2Новини 3Новини 4 Новини 5 Новини 6 Новини 2Новини 2 Новини 2 Новини 7 Новини 8Новини 9 Новини 10Новини 11Патріот 1Патріот 2Патріот 3 Патріот 4 Патріот 5Патріот 6Патріот 7 Патріот 8Патріот 9Патріот 10 Патріот 11Патріот 12Патріот 13 Патріот 14Патріот 15 Патріот 16Патріот 17 Патріот 18Патріот 19 Патріот 20Новини Новини Новини НовиниНовини Новини НовиниНовини Новини Новини Дубровиці Новини тиждняНовини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Рівненщини Новини Новини Новини Новини 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 Новини Рівненщини Новини Рівненщини Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина Рівненщина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2009. © web-master DIMAS LAB STUDIO

Лепнина декоративные элементы в интерьере.